Під час Другої світової війни найбільших втрат серед мирного населення на Лисянщині зазнали жителі села Шестеринці. Його було майже повністю знищено. Шестеринська трагедія, як її називають, 82 роки тому забрала життя 86 мирних жителів. Їх похоронили в центрі села, і після війни спорудили меморіал, до якого щороку, 24 січня, кладуть живі квіти пам’яті.
Шестеринській трагедії передували «героїчні» дії радянських партизан: було роззброєно двох поліцаїв в селі Почапинці, розбито сепаратор, конфісковано кооперативний магазин, підірвано два мости на вузькоколійці, обстріляли німецьку машину, вбивши 9 солдат. Наступного дня, вдосвіта, почалася каральна операція: жителів села зігнали до церкви, запалили хати. «Що ваші брати і батьки зробили з нашими солдатами, те ми зробимо і з вами. За кожного вбитого німця буде знищено десять ваших людей», – так сказав німецький офіцер. Всіх чоловіків і хлопчиків було розстріляно, врятувалися лише ті підлітки, котрим матері встигли накинути на голови хустки.
Жахлива трагедія того січневого ранку ще жива у кожній родині місцевих жителів. Щороку в день пам’яті жертв розстрілу біля могили в центрі села тут проводять панахиду і читають поему поета з Катеринопільщини Якова Івашкевича, який у віршованих рядках закарбував страхіття того січневого дня.
Чи могли ті ж радянські партизани врятувати село від знищення? Якби вони, на переконання лисянського історика Олександра Гаврилюка, навіть зімітували, що нападають, цієї трагедії могло б і не бути, адже до визволення села залишались лічені дні, і карателі поспішали. Але вони цього не зробили. Чому? Бо, на його думку, партизанські загони, здебільшого, складалися з радянських, партійних працівників, НКВДшників. Вони проводили колективізацію, розкуркулення, залякували людей. І коли пішли в партизани, то продовжували цю політику, в якій не було навіть натяку на захист цивільного населення.
