Їх називали «граки», «чорні свитки», «сірі піджаки», «чорна піхота». Офіційно вони не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися. Тільки вцілілих одягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу.
Щойно мобілізованих українських чоловіків, необмундированих і неозброєних, після приходу Червоної армії, кидали на самі небезпечні ділянки фронту. А коли командири хотіли посмертно представити полеглих у бою до нагород, то не знали навіть їх прізвищ. І списували їх як таких, що “пропали безвісти”. Це була помста радянської комуністичної системи українським чоловікам за те, що вони, потрапивши в 1941 році в оточення, полишені командирами, змушені були повернутися до своїх домівок на вже окупованій ворогом території, всіма способами уникаючи полону або й тікаючи з того полону. До них ставилися гірше, ніж до штрафників, тим хоч давали обмундирування і зброю, і першою пролитою в бою кров’ю штрафник міг змити із себе провину. На українському ж оточенцеві тавро “изменникаРодины”, “предателя” лишалося до самої смерті, яка часто наставала в першому ж бою через день-два після мобілізації польовим військкоматом.
Одного разу став я розпитувати учасників війни про цих” необмундированих”. Одні відразу ж замовкали, дехто скупорозповідав, що був очевидцем, як гнали в атаку на ворожі кулемети цих “изменников”. Але знайшов самовидців у Бужанці, Кам’яному Броді Лисянського району, які бачили, як поле до села Босівка у 1944 році було устелено трупами в цивільному одязі. Більшість їх, а це були уродженці Київської області, похоронені в братській могилі села Франківка.
У селі Квітки, сусіднього Корсунь-Шевченківського району, в січні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви було мобілізовано і за якусь годину вигнано в окопи 500 чоловіків. За кілька днів з них полягло понад 200 . Жінки саночками звезли їх з поля бою і поховали дома. У селі стоїть обеліск односельцям, які полягли на фронтах. Їх понад 300. З них дві третини загинули в 1944 році під своїм селом необмундированими, погано озброєними.
Дослідники дивуються, як могло так статися, що на фронтах Другої світової війни СРСР втратив понад 20 млн. бійців, тоді як Німеччина на Східному фронті, тобто в боях проти червоної армії, тільки 1,5 мільйона. Тобто на кожного вбитого німця припало 14 наших. Письменник В. Астаф’єв пише: “Ми просто залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами”.
Хтось скаже, що це перебільшення. Але звернімося до задокументованих фактів. Це вже не чиїсь розповіді, а жорстокі, вперті документи. В “Книзі пам’яті України” по Черкаській області з дослідницькою скрупульозністю вміщено відомості про кожного із 179 тисяч полеглих: коли він народився, якої національності, коли був мобілізований, коли загинув, де похований. І сотні з них загинули майже в один день, в одному місці! Це вони, «чорнорубашники”. Їх брали гуртом із одного села і кидали в бій. І вони так і впали поруч в одному й тому ж бою, одного і того самого дня…
Та вершиною комуно-радянського цинізму була розправа над молодими українцями, яких навіть формально не звинуватиш у тому, що потрапили в оточення в 1941 році. Адже їм тоді, як відступила з України, кинувши її напризволяще, Червона армія в 41-му, було всього по 15-16 років, зовсім діти. Тепер же, через 2 роки, їх мобілізували й так само, як і старших віком, без навчання, без зброї і обмундирування кинули під ворожі кулі на неминучу смерть. Таких «зелених» у Звенигородському районі, куди входив і Лисянський, було мобілізовано й знищено 42 юнаки. До речі, серед мобілізованих молодих багато таких, яким не виповнилося ще й 17 років. Призовний же вік був — 18 років. Як свідчать очевидці, тоді при визволенні території польові військкомати брали юнаків не згідно з документами, а за зовнішнім виглядом: якщо рослий, значить годиться “під аршин”. А українські хлопці і в 15-16 років уже досить рослі.
Провівши 1943 року дослідження серед полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку: «совєти» остаточно вичерпали свої людські ресурси і тепер кидають у бій підлітків та людей похилого віку, мобілізованих із-поміж місцевого населення.
Саме на Черкащині в період битви за Дніпро і пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, загинула велика кількість нашвидкуруч мобілізованих і відразу ж кинутих у бій українських селян. Багато їх поховані в братських могилах за кілька кілометрів від рідної домівки, але досі вважаються зниклими безвісти.
