Василь Дмитрович Черниш з Лисянки усе своє життя присвятив волейболу. Стукіт волейбольного м’яча – це щоденний ритм його трудових буднів. Де б він не працював – у Лисянці, Бужанці, Шубиних Ставах, Почапинцях, Києві. Народившись на Чорнобаївщині, батьківщині знаменитого на весь світ борця Івана Піддубного, малий Василько не міг не захопитися класичною боротьбою, із задоволенням грав у баскетбол, гандбол. Пізніше, навчаючись на факультеті фізичного виховання Черкаського педінституту, зізнається, навіть курсову роботу писав з гандболу. А до волейболу серйозно прилучився, коли став працювати у Бужанськійсередній школі, де була найсильніша в районі волейбольна команда, яку тренував справжній ентузіаст і талановитий педагог Василь Сидоренко. З часом і Василь Черниш став наставником, улюбленим тренером, який знаходив у шкільному середовищі обдарованих спортсменів, дававможливість їм розкритися, а потім докладав усіх зусиль, щоб вони «засвітилися» – грали за збірну команду району, області,і навіть за збірну команду України.
-Найвище моє досягнення за 52 роки моєї вчительської ітренерської роботи — вихованка Олена Онокало з Бужанки, – Вона двічі ставала чемпіонкою Дефлімпійських літніх іграх (для спортсменів з вадами слуху) у складі збірної команди України з пляжного волейболу: у 2005 році в Греції та у 2009 році в Китаї. Олена- майстер спорту міжнародного класу, заслужений майстер спорту України, нагороджена орденами княгині Ольги та «За мужність». Починаючи з 2008 року у рідному селі Олени Онокало проводять волейбольні турнірина її честь. Волейбол- це вибір сильних. Слабкий або піде, або стане сильним. І Олена довела це своїм спортивним життям. Мама попросила мене прийняти її у волейбольну секцію, хоча з її вадами здоров’я цей вид спорту дівчинці не підходив. Але з часом вона перевершила у майстерності всіх, і стала тим, ким стала, – з гордістю говорить заслужений тренер України.
По суті, за його словами, робота тренера з волейболу — це робота селекціонера, який вирощує та знаходить таланти. Від роботи саме тренера залежить високий результат. «Я даю шанс усім займатися волейболом. Особливо радію за дітей, які приходять на перший погляд зовсім неспортивні, але починають любити волейбол і у них усе добре виходить. Дівчата і хлопці розкриваються на моїх очах, і це мене дужетішить. Виходячи на волейбольний майданчик, я їх прошу запам’ятати прості правила: грати так, щоб уболівальники любили, тренери дякували, суперники боялися, а рідні пишалися.», – розкриває секрети успіху Василь Дмитрович.
Ці настанови згодилися багатьом у житті. Чимало випускників, які пройшли школу Черниша, спілкуються ним і донині. Час плине швидко, і вже їхні діти приходять на займатися улюбленим спортом своїх батьків.
«Я щасливий, що завдяки спорту відволікаю дітей від вулиці, від шкідливих звичок. Хочу, щоб вони виросли гарними людьми. Щоб були дружніми, навчились, завдяки волейболу,спілкуватися між собою, допомагати один одному, вчилися долати перешкоди та життєві труднощі. Щоб підтримували здоровий спосіб життя. Я особисто, у свої 78 років, намагаюсь це робити. Палити почав і закінчив ще в шкільному віці, коли вкрав у батька тютюн. Відтоді, жодного разу не закурив. У нашій багатодітній родині з 10 дітей, завжди в пошані була фізична праця. Бути сильним, витривалим, піднімати плечем воза з сіном, це було звичною справою», – ділиться своїми роздумами.
Василь Дмитрович, як і всі українці, мріє про перемогу, про мир, дочекатися свого племінника з фронту. Планує і далі працювати в Почапинській гімназії. Але, «поки на зміну прийде молодий перспективний тренер, який буде горітироботою. Шкода буде, коли піду на пенсію, а команди передати буде нікому. Не хочеться, щоб волейбол у школі на мені закінчився…».
Нещодавно на базі Почапинської гімназії вперше відбулися змагання з волейболу на Кубок заслуженого тренера України Василя Черниша.
Заслужити його буде за честь багатьом поколінням волейболістів Лисянщини.