У ці дні в Україні вшановують річницю Іловайської трагедії 2014 року, коли в результаті протистояння російським військам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення. Свідком і учасником цих трагічних подій бувраніше житель Лисянки, а нині Черкас Володимир Резніченко. Тоді він, людина дуже мирної вдачі, батько двох синів, став справжнім, загартованим у боях воїном, якому судилося пройти крізь саме пекло й залишитися живим.
– Я був мобілізований до лав армії як водій і електрозварювальник, про що у мене є запис у військовому квитку, – розповідає Володимир. – Потрібно було приводити в належний стан законсервовану на складах автомобільну техніку, і цих спеціальностей потребували найбільше. З Черкащини тоді зі мною потрапило в бригаду 29 осіб. Але далі я зустрічав земляків усе рідше. Може тому, що нас постійно перекидали з місця на місце, ми виконували бойові завдання дрібними групами на блокпостах в Луганській і Донецькій областях. Антитерористична операція на Сході країни, яка дедалі більше нагадувала повномасштабну неоголошену війну, потребувала нових, професійнопідготовлених бійців. Володимир пройшов спеціальний вишкіл в одному з навчальних центрів і змінив тилову роту матеріального забезпечення на передову ведення бойових дій, ставши розвідником. Потім, коли в навідника БМП розвідвзводу під час безперервного обстрілу бойовиками стався нервовий зрив, замінив товариша біля гармати. – У зону проведення АТО нас відрядили 18 червня, – переходить він до спогадів про бойові будні, – в складі батальйонно-тактичної групи ми тримали оборону біля населеного пункту Кремінна, що на Луганщині. Потім перемістилися до Рубіжного, далі було Смоляніново(неподалік Сєверодонецька). Там тільки встигли розгорнули блокпост, як сепаратисти, які зачаїлися в лісі неподалік, почали обстріл з гранатометів. Тут, як завжди, виручила наша БМП-2 з написом на борту «За єдину Україну!», якою ми атакували ворога в засідці. Тоді шквальним вогнем з кулемета й гармати ми змусили «колорадів» тікати, захопивши трофеї – снаряди від РПГ, на яких було виведено фарбою «Київській хунті від Донбасу». Той «подарунок» у ході бою міг щонайменше двічі пропалити броню нашої машини, але Бог милував – обидва рази від смерті врятували дерева, в які влучили снаряди. Далі знову, день за днем – сутички з сепаратистами, вогневе прикриття батальйонів територіальної оборони, марш-кидки, коректування вогню артилерійських батарей – звичайна солдатська робота розвідвзводу. Нічого тут особливого і героїчного немає. З самого початку ми були «третім блокпостом», та так і залишилися аж до трагічних подій під Іловайськом. 23 серпня старшого розвідника Володимира Резніченка командування відзначило відпусткою додому на 10 днів. Але виїхати він уже не зміг. Після «Путінського гуманітарного конвою», каже, ситуація в зоні АТО під Донецьком, де він в цей час перебував, різко погіршилася. Наступ українських військ, який до цього часу успішно розвивався, призупинився. – Наш підрозділ, який дислокувався в Малій Покровці, потрапив під такий щільний вогонь, як пізніше зясувалося, російських «Градів», «Ураганів», мінометів, що, здавалося, шансів на життя немає ніяких. Ховалися де тільки можна: в погребах, покинутих будівлях, бліндажах, – у Володі й зараз при згадці про те пекло тремтить голос. Так починався «Іловайський котел» російської армії. Добровольці й солдати Збройних сил України, серед яких була й 51 бригада, кілька днів вели кровопролитні бої з переважаючими силами агресора. Своєчасний наказ про відступ не надійшов. – У результаті нам пообіцяли відкрити «коридор» й дозволити вийти, зберігши життя. Нам дали «слово русского офицера», що стріляти не будуть. Але коли колона українських військ наблизилася до «коридору Путіна», відкрили вогонь з усіх видів зброї. Нас розстрілювали, як у тирі: з танків, гармат, мінометів, «Градів», кулеметів. Ми зі своєю БМП в головній колоні йшли шостими, потім на хвилин двадцять з’їхали в сторону, ліквідуючи дрібну поломку, і це, можливо, нас врятувало від прямого попадання, але машину за наказом Андрія Аникієнка, механіка-водія з Канева, довелося терміново залишити. Вона, до того ж, заглохла, попереду й позаду стояла стіна вогню, вибухали машини з бійцями… Трохи оговтавшись, вирішили пробиратися до своїх. Де вони були, ніхто не орієнтувався. Ні карти, ні компаса не було, телефони не працювали. Пробиралися посадками, полями три доби. Пили воду з калюж, гризли насіння соняшнику. У села не заходили, боячись зради місцевого, не завжди дружелюбного до українських солдатів, населення. Мерзли холодними ночами, бо вискочили з-під обстрілу хто в чому був. Документи згоріли в машині – ще встигли побачити, як там зденотували боєприпаси. Надія вийти з оточення згасала з кожним днем. Ми скрізь натикалися на ворожі заслони. Одного разу побачили новеньку БМП-3, якого на озброєнні в нашій армії немає. Сумнівів, що проти нас воює російська регулярна армія, вже не було. Голодні, знесилені, але готові дати відсіч нападнику, оточенці з різних підрозділів ще б довго блукали поміж посадок і териконів, постійно наражаючись на небезпеку, якби одному з бійців не вдалося додзвонитися до свого командира. Той порадив іти в одне з сіл, звідки нібито мали вивозити поранених українців. Однак в селі вже хазяйнував російський СОБР. Готувалися дати останній бій, бо купка солдат і кілька офіцерів протрималися б проти численної, добре озброєної групи спецназівців не більше п’яти хвилин. Пожаліли не себе – дітей і стариків, які вийшли в той момент на вулицю. Ось так і потрапили в заручники до російських «братів»… Тиждень Володя і ще близько сорока його бойових побратимів перебували в Донецьку як полонені, поки їх не звільнили відома українська співачка і громадський діяч Руслана Лижичко з генерал-полковником Володимиром Рубаном.
Володимир Резніченко з тих «безбашених», справжніх чоловіків і патріотів, які здійснюють подвиги, вважачи це рутинною солдатською роботою. А Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний відзначив цю ратну працю почесним нагрудним знаком «За заслуги перед Збройними силами України».
