Високий на зріст, широкоплечий, із сивою бородою та мужнім профілем — саме таких чоловіків зазвичай беруть на ролі вікінгів у кіно. Та Олександр Вайшіс — герой не скандинавських саг, а нашої сучасності. Лисянський боєць з перших днів повномасштабного вторгнення став до лав Збройних Сил України та брав участь у найзапекліших боях — під Дружківкою, Бахмутом і Часовим Яром. Він отримав важке поранення, пройшов тривале лікування й реабілітацію, але знову повернувся до війська — нині служить у взводі охорони.
У мирному житті Олександр працював екскаваторником на Дашуківському комбінаті бентонітових глин. Досвід армійської служби мав ще з молодих років — сім років відслужив у радянській армії в Монголії. В українському війську він пройшов шлях від кулеметника до командира взводу, опановуючи сучасну зброю й забезпечуючи вогневу підтримку піхоті. Найважчими були хвилини під ворожими обстрілами, коли в степу, серед посічених осколками лісопосадок, доводилося шукати укриття від танкових і артилерійських ударів.
У підрозділі його кликали «Дідом», а згодом — «Йосиповичем» (так побратими українізували його литовське по-батькові). Попри 57 років, він був прикладом сили духу та витримки для молодших воїнів. Коли побратими втрачали сили, саме він умів підтримати, підбадьорити й допомогти. Каже, що старші воїни більш стійкі психологічно, а молодь компенсує недосвідченість безмежною мотивацією.
Сьогодні «Йосипович» усміхається стримано, з добротою та сумом водночас:
«Ми обов’язково переможемо, і хлопці повернуться до рідних, до дітей, до жінок. Я впевнений, що все буде добре. Заради цього я готовий, навіть коли невдовзі виповниться шістдесят, знову повернутися в окопи до своїх побратимів».
Ця історія — доказ того, що мужність і патріотизм не знають віку.
