За 33 дні окупації міста Буча три роки тому російські загарбники вчинили понад 9 тисяч воєнних злочинів. Очевидцем цієї трагедії був Микола Натьос, який напередодні повномасштабного вторгнення переїхав з Лисянки до Бучі. Працював там викладачем в Українському гуманітарному інституті.
–В перший день війни в мене не було страху, тільки переживання за сім’ю, – згадує він, – Я розумів, що потрібно кудись відвезти своїх дітей. Відповідальність за сім’ю та відповідальність за інших людей мене «розривала». Страху не було, була твереза оцінка того, що трапилося. Перший наступ ворога було відбито, все затихло і заспокоїлися. Наступного дня до нашого гуманітарного інституту прийшло багато людей, яких треба було прихистити. Чимало людей втратили свої будинки біля Гостомельського аеродрому, тому вони прийшли до нас. Вони були голодні і холодні, більшість з них сиділи по підвалах. Вже вивезли всіх студентів та наших дітей у безпечне місце, тому я не переживав. Тільки запросив свою дружину, медика за фахом, допомогти цим людям. Якось пів дня не було електроенергії. Вона потрібна для приготування їжі, для опалення, бо мали багато малюків віком до року. Я поїхав на велосипеді перевірити, що трапилося, бо просто сидіти і чекати не міг. Тоді я не знав, що Буча окупована, навкруги була тиша, нічого не гриміло, десь недалеко на сусідній вулиці був дим, ми думали, що тут наші війська. Я поїхав по вулиці і побачив солдатів. Спочатку думав, що це наші, але згодом зрозумів, що це росіяни. Вони спитали: «Кто ты такой?» Спитав і я їх: «А ви хто такі?» Вони знову спитали хто я, на що відповів: «Я – українець. А ви хто такі?» Вони промовчали, і я зрозумів, що це росіяни. Їх було троє біля транспортера, вони не були простими солдатами. Я звернувся до них на російській мові: «Зачем вы к нам приехали? Что будете здесь делать – картошку сажать?» Від них не було ніякої реакції, я розвернувся і поїхав далі. Коли я повертався назад іншим маршрутом, не побачив військового, а він гукнув мене. Це був снайпер, він сидів на одному коліні обіч дороги. Націлився на мене і наказав підійти ближче. Потім звелів залишити велосипед, показати сумку, одяг. Коли підійшов ближче, побачив, що їх стоїть багато. Він підвів мене до офіцера, в мене забрали телефон, документи.
Перше моє питання було» «Зачем вы сюда приехали? Что вы здесь делаете?» Офіцери зі мною говорили короткими фразами, стояли похмурі, дивилися в землю, бо горіла їхня техніка, були вбиті та поранені. Коли я питав, чому вони сюди приїхали, вони не дивилися мені в очі, а відповідали: «Нас сюда послали». На краю парку стояв будинок. Один солдат підійшов раз спитав, потім ще другий раз підійшов і перепитав: «А кто здесь живет? Это замок заместителя министра?» Я відповів, що це будинок простої людини, яка своєю працею побудувала собі житло. Вони були дуже здивовані, що у нас такі гарні будинки у простих людей. Потім підійшов чоловік, прокурений, беззубий, почав кричати: «Я с Донецка. Вы все годы нас бомбили. Вы фашисты, вы кричали: «Москаляку на гілляку» Я вислухав його і кажу: «Ви як маленькі діти. Ти знаєш, скільком донецьким людям ви бомбили будинки? Скільки донецьких людей зараз сидять у підвалах? Ці люди в 2014 році приїхали під Києв, відновили своє життя, яке ви забрали. І ви знову їх бомбили. Ти знаєш, що в мене на роботі колега з Донецька, який пережив ту війну». А вони мені почали кричати, що я «бандерівець, фашист». Тоді я кажу: «А в мене теща в Москві. Я в Таганрогу навчався, жив у Росії. Кого ви прийшли сюди шукати?»
Декілька разів під дулом автомата Миколу Натьоса водили до лісу. Але він не панікував, весь час молився: «Боже, моє життя в Твоїх руках». Потім його поставили обличчям до паркана, наказали не обертатися, і зв’язали ноги та руки. Окупанти кудись поспішали, і це, мабуть, врятувало його життя. Але він, як людина віруюча, вважає, що саме молитва має силу і врятувати життя і здолати ворога.
